Експлейнер: Чи є емпатія у аутичних людей?
У цій статті
У різних фільмах та серіалах аутичних людей зазвичай зображують як максимально логічних, раціональних та беземоційних істот, які не здатні відчувати емпатію та мають проблеми з розумінням точок зору інших людей та їхніх переживань. Деякі персонажі, які дуже нагадують стереотипний образ аутист_ок і є таким собі метафоричним їх уособленням, взагалі не зовсім люди. Наприклад, у андроїда Дейти з серіалу «Зоряний шлях: Наступне покоління» відсутній чіп, що відповідає за емоції, і через це він недостатньо схожий на людину. Чимало сюжетних колізій, у які він потрапляє, обертаються навколо спроб Дейти знайти досвіди, які навчать його розуміти емоції — а отже, стати ближчим до «справжніх людей».
Емпатія є надзвичайно важливою складовою людського досвіду. Вона забезпечує соціальні зв’язки і є підґрунтям для побудови близьких стосунків та турботи про інших. Отже, одна думка про те, що у аутист_ок її, можливо, немає, викликає сильне занепокоєння у багатьох людей — від батьків аутичних дітей до просто широкого загалу. З низки причин, це занепокоєння час від часу виплескується потоком нездорової параної в інформаційний простір — від соцмереж до ЗМІ різних відтінків жовтизни. Наприклад, на днях одна поважна пані з психологічною освітою та практикою написала на своїй сторінці у соцмережі, що аутичні діти абсолютно не здатні до співчуття, не відчувають сором і взагалі душать кошенят та ріжуть жабок задля розваги.
Все це, як ви мабуть здогадуєтеся, НЕПРАВДА. Але те, що вона звучить з кожної праски і навіть із уст фахівців, дуже і дуже не ок, і свідчить про нагальну потребу у просвіті.
[Спойлер]: Так, аутичні люди відчувають емпатію — можливо, навіть глибше, ніж нейротипові — просто вони виражають її по іншому.
Отже, сьогодні ми розвінчаємо один з найбільших міфів про аутизм та розповімо, що насправді говорить наука про емпатію у аутичних людей. А потім познайомимося з «проблемою подвійної емпатії».
Ця тема насправді дуже цікава, тож давайте зануримося в неї глибше.
Що таке емпатія?
Перш ніж досліджувати щось, ми маємо дати визначення цьому явищу. Отже, що таке емпатія? Можна було б написати цілу низку статей про те, чим є емпатія, як її визначають і вимірюють, і довго про це сперечатися, але якщо коротко:
Емпатія — це здатність відчувати те, що відчувають інші, розуміти їхні емоції та адаптувати свою поведінку до обставин, враховуючи переживання інших.
Сучасні дослідники розрізняють когнітивну емпатію (здатність розуміти, що інша людина переживає певну емоцію, та ідентифікувати її) та афективну емпатію, або емоційне співпереживання (здатність впускати в себе чужі почуття і до певної міри відчувати їх самому).
Уявімо себе дитиною. Ми бачимо, що наша подруга впустила на землю морозиво і гірко плаче. Коли ми розуміємо, що їй сумно — ми проявляємо когнітивну емпатію. Коли нам самим у цей момент стає сумно (бо їй сумно) — ми проявляємо афективну емпатію.
Когнітивна емпатія полягає у нашому розумінні почуттів інших людей, яке часто (але не завжди) супроводжується піклуванням про їхній добробут та бажанням, щоб вони не страждали. Натомість емоційна або афективна емпатія вмикає наші власні емоції, які стають суголосними емоціям іншої людини.
Щоразу, коли ми говоримо про психологічні процеси, варто пам’ятати про різницю між внутрішнім досвідом (думками та почуттями) і вираженням цього досвіду в поведінці.
Переживання емоцій та їх вираження — це різні речі.
У певних ситуаціях ми можемо почуватися щасливими, але не показувати цього. У інших випадках ми можемо удавано посміхатися, але насправді не відчувати радість. Саме це є найбільшою проблемою у дослідженні аутизму та емпатії: люди плутають відсутність вираження емоцій з відсутністю їх переживання. Якщо ми не посміхаємося, це ще не означає, що ми нещасні. Якщо ми не плачемо, це ще не означає, що нам не сумно. І те, що андроїд Дейта зовні не проявляє гнів, коли вбивають його друга, не заважає йому натиснути на гачок та помститися вбивці.
Але оскільки дослідники не можуть напряму зазирнути у нашу свідомість та прочитати наші думки та емоції, їм доводиться дивитися на інші показники, щоб спробувати розпізнати та «виміряти» емпатію. Саме через це наука десятиліттями збивалася на манівці, твердячи, що аутизм — це насамперед проблеми з емпатією. Є купа старих і не дуже досліджень аутизму, про які можна однозначно сказати, що там все дуже погано. Сучасне розуміння аутистичної емпатії почало формуватися лише протягом останніх 10-15 років, найактуальніші ідеї з’явилися ще пізніше, і попереду ще довгий-довгий шлях.
Дослідження, старі та не дуже
Подивимося на пару старих досліджень, щоб ви мали уявлення, як це виглядало.
У дослідженні від 1992 року автори почали з того, що найбільш вражаючою рисою аутизму є відсутність емпатії — і на цій же ноті завершили. Ці дослідники взяли невелику вибірку, менше ніж 20 аутичних і нейротипових дітей, переглянули відео, на яких ці діти переживають ті чи інші емоції, а потім провели вимірювання того, що ми зараз називаємо когнітивною та афективною емпатією. Послуговуючись 10-бальною шкалою, дослідники виявили, що за показником когнітивної емпатії аутичні діти набрали в середньому на 1,36 бала менше, ніж нейротипові, а за показником афективної емпатії — на 1,27 бала менше. Тобто приблизно на один бал менше в обох випадках. Різниця невелика, правда ж. Навіть самі автори відзначили, що вони були здивовані тим, наскільки добре аутисти впоралися з тестом. Але потім, у висновках, вони чомусь знову продовжують співати стару пісню про те, що аутичним людям, і дітям зокрема, притаманний серйозний дефіцит емпатії.
У іншому дослідженні, від 1997 року, 20-місячних немовлят вивчали за допомогою різноманітних поведінкових тестів. Наприклад, дорослий бив себе іграшковим молотком по пальцю і вдавав, що йому боляче. Дослідники вимірювали емпатію у цих дітей, оцінюючи, чи дивилася дитина на обличчя дорослого та на його руку, і чи був у дитини у цей час засмучений вираз обличчя. У це дослідження включили 10 аутичних дітей та 19 нейротипових. І теж виявили у аутичних нижчий рівень емпатії.
Як ми бачимо, дослідження тих часів, по-перше, базуються на дуже маленьких вибірках, а по-друге, «вимірюють емпатію», спираючись виключно на методи, які здатні оцінити лише поведінку, а не те, що діти відчувають.
Можна навести чимало подібних прикладів, але важливо розуміти, що саме такі дослідження призвели до появи на початку та в середині 90-х років пропозиції розглядати аутизм як частину окремого класу розладів — розладів емпатії — до яких, з якогось дива, разом з аутизмом зарахували ОКР, синдром Туретта та анорексію.
Перескочимо у часі до статті від 2009 року, щоб побачити, як погляди поступово почали змінюватися. Саме тоді її автор, А. Сміт, висунув так звану гіпотезу дисбалансу емпатії. Ідея полягала в тому, що і афективна, і когнітивна емпатія корисні для виживання виду, але це різні процеси, і тому під впливом природного відбору вони розвиваються окремо одне від одного та нерівномірно. Більшість людей поєднують обидва типи емпатії, залежно від ситуації, причому афективна емпатія спонукає до таких дій, як самопожертва заради захисту групи, тоді як когнітивна емпатія дозволяє краще конкурувати з іншими її представниками. Клінічні психопати, наприклад, зазвичай мають високу когнітивну емпатію (здатність розуміти, що відчувають інші люди) і низьку афективну емпатію (брак здатності їм співпереживати). Вони використовують ці свої особливості, щоб експлуатувати та обманювати людей, не відчуваючи при цьому докорів сумління, і це дає їм конкурентну перевагу.
А як щодо аутизму?
Інший дослідник, М. Девіс проаналізував дані, які свідчать про те, що аутичні діти демонструють більше мімічних рухів, ніж нейротипові, під час виконання емоційних завдань. Аутичні дорослі також демонструють більшу активність лицьових м’язів, коли бачать вирази щастя і страху.
На допомогу також прийшли технології. Однією з переваг вимірювання таких параметрів, як електричні сигнали з м’язів або шкіри, є те, що вони дозволяють розпізнати емоційну активацію, яку неможливо помітити, просто дивлячись на поведінку людини чи вираз її обличчя. Наприклад, аутичні діти іноді відмовляються дивитися на зображення засмучених людей, при цьому виглядаючи повністю байдужими, однак якщо на них надіти датчики та виміряти реакції шкірної електропровідності, вони вкажуть на підвищене емоційне збудження.
Той самий Девіс також з’ясував, що дорослі аутист_ки відчувають сильний стрес у відповідь на страждання інших людей — за допомогою неймовірно інноваційного методу! Якого? Як ви думаєте?... Для отримання цієї інформації йому було достатньо... просто їх спитати. Уявляєте, який прорив! {табличка «сарказм}
Досі до цього чомусь ніхто не додумався...
Крім цього, Девіс додав, що про підвищену чутливість дорослих аутист_ок до емоцій інших людей нерідко розповідають члени їхніх родин. Таким чином, можна стверджувати, що аутист_ки, можливо, мають нижчий рівень когнітивної емпатії, але натомість мають вищий рівень афективної. Тобто у аутичних людей насправді вищий рівень того типу емпатії, який спонукає жертвувати своїми інтересами заради блага інших, сильніше відчувати їхні емоції, і бути чутливими до їхніх потреб. А типова аутична поведінка, наприклад, прагнення до дотримання чітких повторюваних рутин, може бути способом регулювання цих інтенсивних емоцій через контроль над навколишнім середовищем.
Брак зовнішнього вираження емоцій, наприклад, у міміці, також може бути способом регулювання свого емоційного стану, так само як і бажання менше дивитися в обличчя іншим людям і менше встановлювати з ними зоровий контакт.
Отже, якщо аутист_ки сильніше відчувають емпатію, ніж нейротипові люди, а не навпаки, чому дослідникам знадобилося понад 60 років, щоб це зрозуміти?
Редакційна стаття від 2020 року в журналі Autism пояснює, чому так легко помилитися у характеристиці особливостей аутистичної емпатії. А саме: тому що, емпатія — це не якийсь одномоментний імпульс чи дія, а процес, який включає кілька етапів.
Для того, щоб проявити емпатію, необхідні щонайменше чотири кроки.
- Перший крок: ви маєте помітити, що хтось щось відчуває. Аутичні люди можуть не зауважити певні емоційні реакції у інших. Наприклад, вони можуть просто в якийсь момент не звертати увагу на оточення, якщо зайняті в цей час своєю улюбленою справою, або ж свідомо намагатися дистанціюватися від нього, бо це для них інструмент емоційної регуляції. Крім того, деякі дослідники припускають, що аутист_ки схильні зосереджуватися тільки на одному потоці інформації водночас, а це означає, що вони з меншою ймовірністю помітять, наприклад, вираз обличчя людини, якщо будуть фокусувати увагу на її голосі та сенсі того, що вона каже.
- Другий крок: правильно ідентифікувати почуття, які переживає інша людина. Люди плачуть, коли їм сумно, але також і тоді, коли вони щасливі. Люди сміються, коли вони щасливі, але також і тоді, коли вони сильно розчаровані. Аутист_кам може бути складніше ідентифікувати власні емоції, а тим більше емоції інших людей, особливо тих, хто мислить інакше, ніж вони самі.
- Якщо ви помітили емоції людини і правильно їх ідентифікували, третій крок — це самому відчути ці чи суголосні емоції. Сучасні дослідники стверджують, що на цьому етапі аутист_ки не мають жодних обмежень і навіть можуть відчувати ці емоції глибше, ніж нейротипові люди.
- Нарешті, четвертий крок — це реагування. Належні реакції на певні емоції значною мірою визначаються соціальними нормами, встановленими нейротиповою більшістю. І це може створювати бар’єри у розпізнаванні та визнані аутичної емпатії нейротиповими людьми.
Проблема подвійної емпатії
Нещодавні дослідження продемонстрували, що проблема з розумінням чи радше нерозумінням емоцій інших людей є, так би мовити, «вулицею з двостороннім рухом».
Аутичні люди, як правило, розуміють емоції та прояви емпатії інших аутист_ок краще, ніж нейротипові, але нейротипові так само розуміють емоції та прояви емпатії інших нейротипових людей краще, ніж їх розуміють аутист_ки. Цей феномен називають «проблемою подвійної емпатії». Тобто проблема полягає не в тому, що аутист_кам бракує емпатії, а в тому, що аутичні та нейротипові люди краще розуміють і розпізнають емоції представни_ць своїх груп, ніж здатні порозумітися між собою.
Повертаємося до нашого аутичного андроїда:
Якщо ви достатньо гік, щоб переглянути всі 178 епізодів «Зоряного шляху: Нове покоління», то ви помітите, що Дейта, незважаючи на відсутність «чіпу емоцій», має глибокі зацікавлення та захоплення, симпатії та антипатії, а його творчі здібності проявляються яскравіше, ніж у інших членів екіпажу корабля. Зокрема, він малює і пише вірші для свого кота. Тим часом, радниця Трой, яка нібито є абсолютною емпаткою, насправді досить таки надокучлива драма-квін, чиї перепади настрою має вгамовувати вся команда.
Хто сказав, що це в Дейти щось не так, а у не всіх інших, які постійно бігають і метушаться, не маючи при цьому глибоких прив’язаностей чи захоплень? Та в них навіть кота немає! :)
Останнє питання, яке варто розглянути:
Чи є шкідливим сприйняття аутизму як відсутності емпатії?
Коротка відповідь — ТАК.
Незалежно від того, які параноїдальні теорії виринають у ЗМІ та соцмережах (хтось намагається пов’язати аутизм з тероризмом та шутінгами у школах, хтось приписує аутичним людям насильство над тваринами, хтось загалом ставить під сумнів здатність аутист_ок до етичної поведінки etc), сприйняття аутист_ок як індивідів, яким бракує емпатії, дегуманізує цих людей.
Таке сприйняття створює передумови для дискримінації, насильства та порушень базових прав людини. Тому наступного разу, коли ви почуєте від когось, що аутист_кам бракує емпатії, важливо розставити всі крапки над «і».
ПС: “Чіп емоцій”, або краще сказати “чіп нейротиповості” із "Зоряного шляху" був дуже поганою ідеєю – як для Дейти, так і для нас, глядачів. Усім було би краще, якби світ не намагався перетворити Дейту та йому подібних на тих, ким вони не є.
Джерела:
Ми неймовірно вдячні авторам Youtube каналу Psy vs. Psy, чиє відео Do Autistic People Have Empathy? стало безцінним джерелом інформації та натхнення для цієї статті.
Psy vs. Psy – це спільний проєкт фахівця з поведінкової нейробіології та корпоративного / організаційного психолога, які створюють відео про психологію, науку, робототехніку та інші дотичні теми.
